У живописі – теперішній зміст мого життя, він моя радість і сум. Сенс існування даної миті у ньому. А квіти, їх споглядання – це те, що мені зараз необхідне.
Вони дають, а не забирають, це зцілення для мене, ніби нагадування мені у чому цінність життя. Марнуванням було б не помічати це…
Ніч для мене завжди була дуже життєдайна, а в поєднанні ночі і квітів відчуваю невпинний потік енергії. Повітря. Один і той самий букеет з дещо видозміненою композицією може повторюватися і безліч разів, якщо в основі його правдиве вираження себе. Це моя розмова зі світом і якщо натхнення веде мене до одного і того самого сюжету, я не пручаюся.
Я вмію насолоджуватися часом, присвячуючи його мистецтву. Річ якраз у тому аби ним займатись, а не просто говорити. Так і спілкуюся за допомогою живопису. Мене слухають і розуміють, за що я дуже вдячний. Мені цього вистачає, щоб висловитися, бо то вагомо. Це моя візуальна мова, яка нічим не уступає словам. Я можу обійтися без них. Пусті бесіди про ніщо менше вартують як сліди на воді. Вони нічого не дають крім втрати часу, втрати життєдайної енергії. В них не твориться особистість, ними вона нищиться. Хочеться божественності. А де її може бути більше, як не в творчості, в чистій…