Вечір…
Я люблю приходити на етюди, коли гірське повітря пахне прохолодою . Небо розливається вечірньою палітрою і творить дивну мелодію. Вона торкається всього, що є навколо і її не стільки чутно, як видно. Сонце. Це воно дає небу небувалу силу самовираження, коли вся увага йому – безкрайому, безкінечному.
Вечір… Мазок за мазком він лягає на полотно. То раннім світлом заходу промовляє, то штучним вогником у вікні. Так чи інакше він несе тепло. І вже не звертаю уваги на холод, а він таки пробігає пальцями і, здається, має намір пробратися далі. І я вже не сліпну від зростаючого світла, яке все частіше з’являється по-сусідству зі мною.. Я насолоджуюся! Мерехтінням і ніжним шепотом відблисків на воді, контрастом світлого і темного, що наростає. мов ледь помітно ввійшовший в партію сопрано бас.
Вечір… Час для тихої спокійної розмови.
І незалежно, яка погода чи пора пору, вечір завжди захоплює тишою думок. Це час, коли один на один з собою без присмаку метушні і спішки. Відчуття – мої вечірні етюди народжуються ними.
Іноді вечір захоплює мене зненацька і тоді все зупиняється і настає час для беззвучного діалогу фарбами. Добре, що вони завжди зі мною, коли я в дорозі. Минаючи цей поворот, я відчув необхідність торкнутися миттєвості на полотні.
А вечірні вогники в горах? Ті горошини створюють атмосферу різдвяних свят. І календар тут ні до чого.
Природа має багато станів, які різні по відчуттях, але єдині в своєму життєствердному посилі. Тому час проведений на природі, а ще й активно, коли голова відкрита, а серце в модусі очищення – тоді ми разом, природа і людина, дихаємо в унісон. Твориться гармонія. Чиста, вільна, відкрита.
І знову вечір… Час для тихої спокійної розмови.